Чому можуть навчити філософи-скептики: 4 ідеї для більш спокійного життя

4 ідеї філософів-скептиків, які можуть зробити нас трохи мудрішими

Антична філософія часом виявляється напрочуд корисною в повсякденному житті.

Ми живемо в доволі суперечливу епоху. З одного боку, майже всі визнають, що до інформації, подій і гучних заяв варто ставитися критично. З іншого — люди дедалі частіше впевнені у власній правоті й готові приймати сумнівні «факти», майже не перевіряючи переконання, які їм уже близькі.

Соціальні мережі також частіше заохочують категоричність, ніж спокійні роздуми. Критичне мислення нерідко перетворюється на засіб, за допомогою якого зручно руйнувати аргументи опонента, хоча його насамперед варто було б застосовувати до власних поглядів. Тим часом здатність сумніватися свідчить не про слабкість, а про інтелектуальну зрілість. Сьогодні, мабуть, одна з найскладніших позицій — не чіплятися за абсолютну впевненість, а спокійно приймати дискомфорт, пов'язаний із невизначеністю.

Античні мислителі також жили за часів соціальних і політичних потрясінь та намагалися зрозуміти те, що відбувається, за допомогою різних філософських концепцій. Одним із таких напрямів став скептицизм. Сама його назва походить від грецького слова зі значеннями «досліджувати», «розглядати». Сучасній людині, яка звикла швидко формувати думку майже про все, особливо цікаво звернутися до ідей чотирьох відомих представників скептичної традиції.

1. Сократ: визнати незнання — означає стати мудрішим

По-справжньому важливий не той, хто впевнений, ніби знає все, а той, хто розуміє межі власних знань і готовий уважно досліджувати чужі міркування.

Ідея Сократа, висловлена в платонівському діалозі «Теетет»

Згідно з античною традицією, Дельфійський оракул одного разу назвав Сократа наймудрішою людиною. Однак його мудрість полягала зовсім не у величезному запасі готових відповідей. На відміну від багатьох людей навколо, філософ чітко розумів, наскільки мало йому відомо.

Типову розмову Сократ починав із запитань до людини, яка вважала, що добре розбирається в певній темі. Наприклад, розмовляючи з афінськими воєначальниками Лахетом і Нікієм, він намагався з'ясувати, що таке мужність. Поступово ставало зрозуміло, що співрозмовники не здатні запропонувати визначення, яке витримувало б подальші запитання. Але саме в цьому й полягала цінність розмови: перебираючи різні відповіді та відмовляючись від невдалих, усі учасники краще розуміли предмет обговорення.

Чимало сократичних діалогів завершуються апорією — ситуацією, коли остаточного рішення знайти не вдалося. Так відбувається і в бесіді з Лахетом і Нікієм. Сократ допомагає співрозмовникам побачити, що їхні знання набагато менш надійні, ніж здавалося на початку розмови, а деякі початкові переконання взагалі не витримують перевірки. Таке відкриття може бути неприємним, зате саме з нього й починається справжня мудрість.

Діалектичний підхід використовують і сьогодні: його сенс полягає у спільному пошуку істини, а не в намаганні будь-якою ціною перемогти іншу людину в суперечці. Метод Сократа особливо активно вивчають майбутні філософи та юристи, хоча застосовувати його у звичайних розмовах було б корисно практично кожному.

2. Протагор: багато залежить від точки зору

Те, що певне суспільство вважає справедливим і прекрасним, залишається для нього таким доти, доки зберігається це переконання.

Сократ про вчення Протагора в платонівському діалозі «Теетет»

Платон, учень Сократа, ставився до софістів украй критично й бачив у них супротивників справжньої філософії. У певному сенсі цих мандрівних викладачів можна порівняти з професійними фахівцями з аргументації: за серйозну плату вони навчали людей знань і навичок, корисних у практичному житті, зокрема мистецтва захищати свою позицію в суді.

Серед найвідоміших софістів був Протагор з Абдер. Його часто пов'язують із моральним релятивізмом — уявленням про те, що поняття добра, зла, справедливості та допустимого залежать від часу, суспільства й обставин. Іншими словами, те, що вважається нормальним в одному місті, цілком може сприйматися інакше в іншому.

По суті, йдеться про спостереження за культурним різноманіттям людства. З цього зовсім не обов'язково випливає, що всі традиції та думки однаково правильні чи прийнятні. Однак такий погляд змушує обережніше ставитися до категоричних заяв про те, що існує лише одна очевидно правильна позиція. Навіть сьогодні така інтелектуальна обережність могла б уберегти нас від багатьох поспішних висновків.

Подібно до Сократа, Протагор звертав увагу на межі людського знання. Особливо чітко це проявлялося там, де отримати надійну відповідь, на його думку, було практично неможливо. Розмірковуючи про богів, філософ визнавав, що не здатний упевнено стверджувати ані їхнє існування, ані відсутність: питання надто складне, а людське життя надто коротке, щоб отримати остаточне знання.

Якби ми частіше згадували про власні інтелектуальні обмеження й рідше були абсолютно впевнені у знанні істини, то, ймовірно, уважніше ставилися б до переконань інших людей і легше допускали можливість власної помилки.

3. Цицерон: упевненість має відповідати доказам

Надмірна впевненість у власній правоті може бути небезпечною.

Ідея Цицерона з «Тускуланських бесід»

Марк Туллій Цицерон був знайомий із ученням Філона з Ларисси, який очолював платонівську Академію в період, коли в ній особливо сильними були ідеї скептицизму. Представники академічної скептичної школи виходили з того, що знання ми переважно отримуємо двома шляхами: через відчуття та за допомогою міркувань.

Складність полягає в тому, що і почуття, і розум здатні нас обманювати. Причому далеко не завжди людина одразу помічає помилку. Тому розумніше уникати абсолютної впевненості й сприймати багато переконань як попередні. Чим вагоміші докази, тим більшою може бути наша впевненість — і навпаки.

Цицерон увів до латинської філософської традиції слово probabilis, яке можна перекласти як «правдоподібний» або «ймовірний». Саме з цією ідеєю пов'язане сучасне поняття ймовірності. Академічні скептики не створили звичної для нас математичної шкали, але добре розуміли, що ступінь обґрунтованості різних тверджень неоднаковий.

Умовно переконання можна було розташувати за кількома рівнями:

• «таке, що здається істинним» — коли підстав для довіри поки що доволі мало;

• «переконливо істинне» — коли підтверджень уже значно більше;

• «несуперечливе» — коли твердження узгоджується з іншими відомими нам фактами;

• «ретельно перевірене» — коли припущення пройшло серйозне дослідження й отримало максимально надійне підтвердження.

Чим важливіше рішення або питання, тим розумніше вимагати вищого рівня доказів. Така звичка дозволяє не ставитися до кожної думки однаково серйозно й водночас не вимагати абсолютної визначеності там, де вона неможлива.

4. Піррон: іноді корисніше не поспішати з висновками

Якщо відмовитися від поспішних остаточних суджень, слідом за цим може прийти внутрішній спокій.

Ідея Піррона, передана Діогеном Лаертським у праці «Про життя, вчення та вислови знаменитих філософів»

Ще одним важливим представником античного скептицизму був Піррон з Еліди. Про самого філософа відомо не так багато, тому значну частину відомостей про його погляди ми отримали від пізніших авторів. Серед них особливо важливий Секст Емпірик, який докладно виклав пірронічну традицію.

Однією з головних цілей Піррона була атараксія — стан внутрішньої незворушності та душевного спокою. Він вважав, що наблизитися до нього можна, якщо не поспішати виносити остаточні судження про речі, які неможливо встановити з очевидністю. Це стосується метафізичних питань, політичних уподобань і навіть цілком повсякденних суперечок.

Проблема виникає тоді, коли людина надто тісно пов'язує власну особистість із певною думкою. Будь-яка незгода з цим поглядом починає сприйматися вже не як інтелектуальна суперечка, а як напад на саму людину та її ідентичність. У результаті внутрішній спокій швидко зникає.

Послідовники Піррона використовували кілька способів, які дозволяли не прив'язуватися надто сильно до однієї позиції. Один із головних прийомів полягав у тому, щоб навмисно шукати сильні аргументи одночасно і на користь певного твердження, і проти нього.

Уявімо, що вам потрібно вирішити, чи існує якась незвичайна істота. Спочатку слід зібрати найпереконливіші аргументи на користь її існування, потім зробити паузу й так само уважно сформулювати докази протилежної точки зору. Чим ґрунтовніше представлені обидві позиції, тим складніше зберегти початкову абсолютну впевненість.

Отже, у нас є щонайменше чотири причини уважніше ставитися до філософського скептицизму. Сократ показує цінність усвідомлення того, наскільки обмежені наші знання. Протагор нагадує, що одна й та сама ситуація може виглядати по-різному залежно від культури, обставин і точки зору. Цицерон пропонує співвідносити ступінь упевненості з кількістю та якістю доказів. Піррон радить не поспішати з остаточними судженнями, якщо питання допускає серйозні сумніви.

Якщо хоча б іноді застосовувати ці принципи у звичайному житті, спілкування між людьми, можливо, стало б спокійнішим, а суперечки — змістовнішими. Хоча, дотримуючись порад самих скептиків, стверджувати це зі стовідсотковою впевненістю все-таки не варто.

Всім привіт! У цьому блозі ми викладаємо корисну інформацію на тему Чому вчить філософський скептицизм: чотири принципи розумного сумніву. Якщо у вас є питання чи ідеї, які ми не розкрили у нашій статті – пишіть про це у коментарях.

Оцініть автора

( 1 голос, середнє 5 з 5 )