Страх бути відкинутим: чому здається, що вас не приймуть справжнім

«Мене не приймуть справжнім»: як пережити страх відкидання

Розповідаємо, що означає депресія покинутості і як знову повернути собі право бути собою.

У книзі «Сам на сам із життям» психолог і гештальттерапевт Ілля Латипов пропонує читачеві зупинитися і спокійно подумати про складні екзистенційні теми. Одна з них — відчуття непотрібності, покинутості та страх бути відкинутим. З дозволу видавництва «Альпіна Паблішер» публікуємо роздуми автора, які допомагають краще зрозуміти цей стан і поступово повернути опору на себе.

Що таке депресія покинутості

Депресією покинутості психотерапевти іноді називають важке переживання, пов’язане з думкою: якщо від нас відвернулися важливі люди, значить, більше ніхто ніколи не захоче мати з нами справу — такими «неправильними», незручними, недостатньо хорошими.

Це дуже болісний стан. В його основі лежить відчуття, ніби нинішня тотальна, похмура й безпросвітна самотність залишиться назавжди.

Багато людей добре знають, як відчувається депресія покинутості. Вона приходить у моменти, коли нас відкидають ті, кого ми любимо, і все навколо ніби втрачає сенс.

Залишається тільки важка туга, яка здається постійною. Ніщо не тішить: ні звичні заняття, ні їжа, ні природа, ні друзі. Усе життя звужується до болю від того, що тебе залишили. Іноді цей біль перетворюється на відчуття, ніби без тих, хто відвернувся, далі неможливо жити колишнім життям. А зверху на нього лягають сором — за те, що ти виявився «таким», кого можна залишити, — і провина: за сказане, несказане, зроблене або не зроблене вчасно. Це болісний стан, з якого хочеться вибратися якомога швидше. Саме тому з раннього дитинства ми готові на багато що, аби його не переживати. Навіть на те, щоб створити хибне «я» і втиснути себе в рамки, які нам зовсім не підходять.

Часто тиск батьків на дитину, бажання змусити її відповідати очікуванням, пов’язане з тим, що самі дорослі не можуть прийняти власну недосконалість. І тоді цю непримиренність вони переносять на дітей. […]

Чому діти вчаться ховати справжнє «я»

Очікування дорослих починають тиснути на дитину майже з самого народження. Причому ці очікування рідко враховують особливості самої дитини і частіше відображають те, якою її хочуть бачити батьки. Якщо дитина цим очікуванням не відповідає, вона ризикує зіткнутися з проявами «нелюбові».

Звісно, бувають і інші варіанти стосунків між дорослими та дітьми. Наприклад, підтримувальні — коли вимог небагато, а любов не залежить від того, наскільки дитина їм відповідає. Бувають повністю відчужені стосунки, коли дорослим байдуже, що робить дитина. Бувають і тотально ворожі, де будь-яка дія дитини наперед сприймається погано за принципом: «Це погано вже тому, що це зробив ти». Але більшість дітей усе ж росте в умовах, де любов дорослих тією чи іншою мірою залежить від того, наскільки дитина виправдовує їхні очікування.

Як людина зазвичай пристосовується до такого ставлення? Дуже часто вона формує те, що психотерапевти називають хибним, або фальшивим, «я». Логіка приблизно така: «Якщо світ в особі батьків і близьких вимагає від мене відповідати їхнім очікуванням, я буду зображати цю відповідність, щоб отримати те, чого відчайдушно потребую, — передусім любов. А своє справжнє “я”, яке все одно ніколи повністю не збігатиметься з очікуваннями, хоч би як я старався, краще сховати подалі. Раз воно нікому не потрібне, значить, і мені теж».

Інакше кажучи, хибне «я» проявляється в поведінці, яка допомагає нам заслужити хороше або хоча б нейтральне ставлення значущих людей.

З часом ця поведінка може настільки увійти у звичку, що людина перестає розуміти, діє вона з власних бажань чи просто підлаштовується під чужі очікування. Головна вигода очевидна: нас не відкинуть, а отже, ми не зіткнемося з депресією покинутості — тим самим важким випробуванням, яке чекає кожного, хто наважиться вибрати справжнє «я».

Хибне «я» може виглядати по-різному

У популярній психологічній літературі часто трапляються описи «нарцисів», «співзалежних», «шизоїдів», «істероїдів» як окремих типів особистості. Але на практиці ці слова й описи, які нерідко перетворюються на звичайні ярлики, можуть відображати різні способи уникнути депресії покинутості. Тобто різні форми хибного «я».

Наприклад, одна людина хоче отримувати любов і прийняття, майже не вкладаючись у стосунки: не навчаючись бути уважною до іншого, відгукуватися на його переживання і чесно висловлювати власні бажання та почуття. Тоді всі сили вона спрямовує на розвиток якостей і здібностей, які можуть викликати захоплення оточення. Захоплення вона приймає за любов. Але постійне захоплення можливе тільки на відстані: воно погано витримує близькість, де видно зморшки, сивину, неідеальну шкіру, живий вираз обличчя і безліч інших людських особливостей. Тому така людина ховає все, що здається їй недосконалим. Пригніченою залишається найживіша, спонтанна, енергійна, пристрасна і водночас «непричесана» частина її особистості.

Так з’являється те, що можна назвати нарцисичним хибним «я».

Інша людина намагається врятуватися від депресії покинутості через роль хорошої для всіх. Вона піклується про чужі потреби, часто заздалегідь їх вгадує, забуває про себе й отримує за це прийняття та схвалення. Варто переплутати схвалення з любов’ю — і формується залежне хибне «я». Загалом за багатьма популярними психологічними «діагнозами» можна побачити стратегію уникнення того самого болю покинутості.

Хибне «я» залежить і від середовища, в якому людина виросла. У компанії, де зневажають м’якість, окуляри, «ботанство» і вразливість, витіснятимуться такі якості, як ніжність, турботливість, делікатність. Вони все одно можуть прориватися назовні — наприклад, у вигляді перебільшеної сентиментальності або сльозливості, що нерідко трапляється в середовищах із великою кількістю насильства. Але в будь-якому разі ці якості будуть позначені соромом. […]

Справжнє «я» неможливо повністю стерти

І все ж реальне «я» — те, що ми самі любимо, хочемо і вибираємо без постійної оглядки на інших, — неможливо знищити повністю.

Через це виникає внутрішній конфлікт між тим, якою людина є насправді, і тим, якою вона «має» бути. Цей конфлікт викликає неприємні почуття різної сили. Як приклад зіткнення ідеального й реального «я» автор наводить таку ситуацію.

Уявіть, що у вашому місті з’явився новий парк, зроблений за всіма правилами «ландшафтного дизайну від прораба Петровича». Один із головних принципів такого дизайну — доріжки мають розходитися тільки під прямим кутом. З висоти десятиповерхового будинку це виглядає красиво. Але під час звичайної ходьби різкий поворот під прямим кутом неприродний, тому люди починають зрізати кут і йти просто газоном.

І ось тут починається звична боротьба з людською природою. Якщо Петрович виявиться достатньо розумним, він просто накаже замостити доріжки, що з’явилися, і проблема зникне: люди із задоволенням ходитимуть навскоси, як їм зручно. Звісно, краще було б врахувати це ще на етапі планування, але нехай хоча б так.

Однак частіше Петрович не готовий поступатися. Приходять робітники і перекопують «народні стежки». Люди прокладають нові — поруч із перекопаними. Їх знову перекопують. Потім з’являється табличка «По газонах не ходити!» або територію огороджують стрічкою, щоб «уперті люди» нарешті йшли красивими на генплані траєкторіями, а не так, як їм природно. У підсумку парк псується, люди все одно знаходять зручні маршрути, а прораб продовжує чинити опір.

Ця цілком життєва ситуація добре показує боротьбу, яка розгортається майже на всіх рівнях нашого життя — від внутрішнього світу людини до соціальних систем. Це боротьба між красивою ідеєю, яка чудово виглядає згори, і реальністю.

Водночас нормальна людська поведінка або звичайний стан психіки спочатку оголошується чимось неправильним, що потрібно виправити, перебороти або зламати. Ідея спершу вивчити те, з чим збираються боротися, часто програє ентузіазму тих, хто будує «правильне» майбутнє, де всі мають рухатися заданими траєкторіями. У результаті з’являються зламані, спустошені душі, які так і не змогли вписатися в жорстку форму ідеалу. Звісно, йдеться не про те, щоб бездумно проявляти найгірші сторони нашої природи: мстити, обманювати або зривати злість на інших.

Суть в іншому: важливо визнати, що всі наші почуття і властивості мають право на існування.

У нас є багато чого — злість, мстивість, жадібність, жорстокі імпульси, егоїзм, схильність до інтриг, моралізаторство, те саме «біле пальто», та інші якості, які відносять до так званого D-компонента особистості, від англійського dark — «темний». Важливо визнавати цю частину, помічати її в собі, розуміти, які потреби ховаються за такими «незручними» властивостями, і шукати гуманніші способи задовольняти ці потреби — і для себе, і для оточення. Ці якості теж належать до нашого реального «я», як і доброта, турбота або альтруїзм. […]

Чому пригнічені частини особистості стають небезпечнішими

Найсильніші демони нашої душі — ті, яких замкнули у в’язниці й посадили на голодний пайок. Вони все одно час від часу вириваються назовні й можуть багато чого зруйнувати — або починають розхитувати психіку зсередини.

Реальне «я» — це ми з усією своєю життєвою історією, характером, особливостями і суперечностями. З цим «я» ми живемо, поступово пізнаючи себе й пристосовуючись до себе. А хибне «я» будується на ідеї, що справжніми ми нікому не потрібні, включно з нами самими, і тому нам потрібно переробити себе під вимоги суспільства — або хоча б переконливо зображати відповідність їм.

Ще один бік людської недосконалості, крім невідповідності ідеалу, — постійні помилки. Ми помиляємося навіть тоді, коли намагаємося чинити «правильно». З дитинства нас привчають до ідеї чернетки й чистовика. Вчителю потрібно здавати чистовик: без виправлень, помарок, недоліків, із правильно підібраними словами й рівно проведеними лініями. Малюнок має бути завершений, текст — дописаний.

Автор згадує, що ще у старших класах не розумів: що поганого в тому, якщо в роботі є виправлення? Адже так видно хід думки, пошук, працю, творчість. Але ні — потрібно було здавати акуратно вилизану роботу, написану гарним почерком, таку, щоб вона сподобалася вчителю і могла слугувати зразком. Це майже квінтесенція учнівського хибного «я».

Іноді дуже хочеться перетворити власне життя на чистовик. Але насправді життя завжди більше схоже на чернетку: у ньому вдалі фрагменти перемішані із закресленим, переписаним, забрудненим, недоробленим.

[…] Історія нашого життя пишеться один раз, і стерти з неї щось неможливо. Усі криві лінії, фальшиві ноти, неправильні розрахунки й помилки в словах уже не виправити. Хоча, звісно, можна намагатися — зазвичай без особливого успіху. Безкінечно повертатися в минуле, заново програвати невдалі розмови, подумки доробляти те, що не встиг, договорювати слова людям, які пішли. Можна заднім розумом знаходити «правильні» рішення замість тих, що були прийняті тоді, і знову сварити себе за минулі промахи.

«Нам важко відмовитися від надії на краще минуле» — як точно звучать ці слова Ірвіна Ялома. У нашому світі якщо й існують чистовики, то хіба що створені заднім числом біографії, де все акуратно причесане, події вибудувані логічно й послідовно, а головне завдання такої розповіді — викликати захоплення. […]

Здаватися чи бути: де проходить межа

У ситуаціях, коли доводиться вибирати між «здаватися» і «бути», щоб повернутися до справжнього «я», автор каже собі: «У тебе є альтернатива: ти можеш зосередитися або на тому, щоб добре зробити те, що маєш, або на тому, щоб виправдати свої чи чужі очікування». Тобто можна робити справу чесно і на совість, а можна надувати щоки й зображати спеціаліста, щоб сподобатися оточенню.

Коли людина виступає перед публікою, вона або прагне донести свої думки, або намагається сподобатися й не впасти обличчям у бруд. Це абсолютно різні, несумісні завдання. У роботі з клієнтом психолог може разом із ним розбиратися в його труднощах — або намагатися виглядати розумним, хорошим, розуміючим спеціалістом. Можна лагодити холодильник — або зображати великого майстра. Можна писати статтю, намагаючись точно передати думку, — або намагатися зробити текст не гіршим за попередній чи чужий. Можна отримувати задоволення від спілкування з людиною — або весь час прагнути їй сподобатися.

Хибне «я» можна виявити не лише через наміри, а й через відчуття та емоції. Коли у важливій розмові людина виражає хибне «я» — наприклад, прямо бреше або уникає чесної відповіді, — спершу з’являється напруга, потім полегшення: «Уф, відкидання вдалося уникнути». Але разом із цим виникає тривога як слід хронічної напруги від необхідності постійно себе стримувати.

Так буває, коли ми обманюємо близьких, уникаємо неприємностей, але всередині залишається неприємний осад […]. Коли ж людина проявляє справжнє «я», після тимчасової напруги — адже страх відкидання все одно залишається, і це нормально — приходить розслаблення, задоволення і відчуття наповненості: «Я тут, я проявився і не злякався». Ці почуття потім підтримують бажання знову і знову проявляти своє справжнє «я». Так з’являється самоактивація: нас рухають не зовнішні стимули, а внутрішнє бажання виражати себе.

Але щоб наважитися говорити й показувати те, що ми справді думаємо або хочемо, нам усе одно доведеться навчитися проживати депресію покинутості. Адже саме страх, що від нас відвернуться, щойно ми проявимо себе справжніми, часто й змушує нас створювати складні лабіринти хибних «я».

Тільки коли ми вчимося підтримувати себе в самотності або після відкидання, ми перестаємо будь-якою ціною уникати ризику знову зіткнутися з цим переживанням.

Позитивний бік тут не лише у свободі спілкування. Він ще й у можливості зустріти «своїх» людей — тих, хто знатиме й любитиме саме нас, а не вигадану, зручну для всіх версію особистості.

Що означає прожити депресію покинутості

Що означає прожити депресію покинутості? […] Якщо сказати коротко, прожити — означає дозволити собі відчувати біль і горе через те, що нас залишили або не підтримали важливі люди. І при цьому зберегти або повернути відчуття власної цінності: «Я є. Я маю право бути собою, навіть якщо ви більше не поруч, навіть якщо ви перестали мене цінувати».

А потім важливо виявити, що після відкидання життя триває і в ньому можливі нові стосунки. Виявити це і прийняти як новий досвід, який протистоїть жаху думки: «Ніхто і ніколи більше не буде зі мною, і це назавжди».

Депресію покинутості неможливо пережити лише тоді, коли людина повністю знецінила себе за принципом: «Раз мене, такого недосконалого і такого, що не відповідає вашим ідеалам, відкинули, значить, я не заслуговую жити серед людей». У такому стані вона або опиняється в безкінечному соромі, або знову ховається за ширмою хибного «я». Ця ширма захищає від сорому, але водночас зменшує задоволення від життя.

Трудність проживання депресії покинутості і страху, що від нас відвернуться, якщо дізнаються про нашу недосконалість, — неминуча частина екзистенційного виклику недосконалості.

Цей виклик можна зустріти по-різному. Автор виділяє чотири варіанти відповіді, і кожен із них пов’язаний із тим, кого або що ми оголошуємо недосконалим. Перші три способи ґрунтуються на ідеї, що бути неідеальним погано. Вони допомагають уникати зустрічі зі своєю недосконалістю і не проживати цей досвід повністю. Лише четвертий шлях пов’язаний із примиренням із собою та своїм реальним «я».

«Я хороший і стану ще кращим»

Ця відповідь будується на запереченні власних «темних» сторін. А якщо повністю заплющити на них очі не виходить, з’являється ідея постійного самовдосконалення як боротьби з «поганою» частиною себе. Життя проходить під девізом: «Якщо завжди робити все правильно, можна уникнути помилок і невдач». За дужками залишається очевидне: одна людина не здатна завжди й у всьому чинити правильно, навіть якщо впевнена, що знає, що саме означає це «правильно».

Це шлях зарозумілості. На ньому людина передусім помічає недосконалість інших, а не власну. Хибне «я» у такому разі складається з красивих образів, чеснот і досягнень, а все, що може їх забруднити, ретельно ховається.

Є й інший варіант цієї відповіді: «У світі взагалі немає недосконалості, усе розумне і прекрасне. Я хороший, і світ теж хороший». Це вже чиста ідеалізація — світ рожевих поні та єдинорогів.

«Я поганий, а зі світом усе гаразд»

Якщо людині не вдається переконати себе, що з нею все добре, виникає друга відповідь на виклик недосконалості — самоприниження. Його логіка звучить так: «Раз я не можу все робити правильно, значить, зі мною щось не так. Якщо я поганий, краще не братимуся за складні завдання, уникатиму ситуацій, де можу зазнати невдачі, і тоді не зіткнуся із соромом».

Самоприниження, як і самозвеличення, віддаляє нас від реального «я». Воно теж спрощує особистість, тільки тепер — до однозначно поганого образу себе. Це також форма хибного «я», у якій людина перестає помічати свої чесноти й сильні сторони.

«Я поганий, і світ теж»

Третя відповідь народжується з розчарування і веде до цинізму та нігілізму: «Раз у цьому світі нічого не можна зробити правильно, значить, і я дефектний, і світ не кращий». Сором тут обходиться через спробу скасувати для себе будь-які норми й обмеження або через установку: «Усі люди погані, значить, соромитися нічого».

Разом із токсичним, роз’їдливим соромом, який виникає через неможливість бути досконалим, людина намагається знищити і здорову частину сорому — ту, що пов’язана з людською гідністю та самоповагою. Усе погано, поважати нікого і нема за що, горювати через відкидання теж не потрібно: ми самі заздалегідь усіх відкинули й знецінили. Правда, разом із цим зникають радість, задоволення собою і близькість у стосунках. Зате вдається не відчувати біль, який іноді супроводжує людські зв’язки.

«Я недосконала людина у складному й дивному світі»

Четверта відповідь звучить інакше: «Я недосконала людина у складному й дивному світі. Світ влаштований так, що, хоч би як я намагався зробити все добре і правильно, помилки й невдачі неминучі. Це природна частина життя, а не доказ чиєїсь дефектності».

Якщо ви часто готуєте на кухні й ріжете продукти, порізи рано чи пізно трапляються. Якщо п’єте вино зі скляних келихів, хоча б один колись розіб’ється. Якщо діти гуляють надворі, будуть розбиті коліна і брудний одяг. Якщо ви перебуваєте у стосунках, час від часу будуть сварки, непорозуміння, незручні слова і навіть емоційний біль, завданий одне одному — випадково або навмисно. Не тому, що з вами щось не так. Просто неможливо забезпечити такий рівень контролю або самоконтролю, який повністю виключить усе це.

Четверта відповідь передбачає, що в недосконалості немає нічого неприродного й неправильного. І саме вона веде до співчуття до себе.

Книга «Сам на сам із життям» буде корисна тим, хто готовий розмірковувати про непрості теми. Вона допомагає зрозуміти, наскільки людині комфортно у власній реальності. Чому важливо проживати емоційний біль? Як бути поруч з іншими і водночас не втрачати себе? Як прийняти свою недосконалість? Автор допомагає розібратися з цими та іншими важливими питаннями.

Всім привіт! У цьому блозі ми викладаємо корисну інформацію на тему Як прийняти себе і припинити жити в страху чужого осудження. Якщо у вас є питання чи ідеї, які ми не розкрили у нашій статті – пишіть про це у коментарях.

Оцініть автора

( 1 голос, середнє 5 з 5 )